Юпітер - Юпітер - Планети - Каталог статей - newspace
Субота
10.12.2016
12:42
Головна
Каталог статей
Таємниці Всесвіту Вітаю Вас Гость | RSS Реєстрація
Вхід
Меню сайту

Категорії розділу
Меркурій
Венера
Земля
Марс
Юпітер
Сатурн
Уран
Нептун

Наше опитування
На скільки балів ви оцінюєте сайт?
Всього відповідей: 121

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Планети » Юпітер

Юпітер

     Яскравий, чудовий Юпітер на земному небі посідає друге місце після Венери за яскравістю в світі планет. Венеру видно, як правило, короткочасно, до того ж, вона швидко «біжить» на фоні сузір’їв. Юпітер, якщо з’являється на небосхилі, то переміщується велично, не поспішає залишати сузір’я, на фоні якого йому призначено сяяти.   

     Юпітер — п'ята і найбільша планета Сонячної системи. Юпітер – справжній цар серед планет сонячної системи, він вражає своїми розмірами, його маса більша у 2 рази від маси решти планет сонячної системи разом узятих і майже в 318 разів важчий за Землю. Його об’єм у 1300 разів, а магнітне поле в 12 разів більше, ніж у Землі.  Відстань Юпітера від Сонця змінюється від 4,95 до 5,45 а. о. (740-814 млн. км), середня відстань 5,203 а. о. (778 млн. км). Відстань між Юпітером і Землею коливається від 588 до 967 млн. км (видимі кутові розміри Юпітера при цьому змінюються від 50 до 30). Видима зоряна величина коливається від -2,94m до -1,6m. Поряд з Сатурном, Ураном і Нептуном Юпітер класифікується як газовий гігант.

     Середня густина речовини, незважаючи на великі розміри Юпітера,досить

низька – 1330 кг/ м3. Це свідчить про те, що планета складається з газів і рідин. Основну частину речовини на Юпітері становлять водень і гелій. У глибині тиск підвищується, і водень переходить у стадію рідкого металу.

     Юпітер — єдина планета, у якій центр інерції з Сонцем знаходиться поза Сонцем на відстані приблизно 7 % сонячного радіуса.

     Маса Юпітера приблизно в 1000 разів менше маси Сонця. Густина (1326 кг/м³) приблизно дорівнює густині Сонця і в 4,16 разів поступається густині Землі (5515 кг/м³). При цьому сила тяжіння на його поверхні, за яку зазвичай беруть верхній шар хмар, більш ніж в 2,4 рази перевершує земну: тіло, яке має масу, наприклад, 100 кг[19], буде важити стільки ж, скільки важить тіло масою 240 кг на поверхні Землі. Це відповідає прискоренню вільного падіння 24,79 м/с² на Юпітері проти 9,80 м/с² для Землі.

    Більшість з відомих на даний час екзопланет спів ставні за масою і розмірами з Юпітером, тому його маса (MJ) і радіус (RJ) широко використовуються як зручні одиниці виміру для зазначення їх параметрів

     Гігантська куля з водню і гелію - та це ж майже зірка! Так і називають іноді Юпітер – несформована зірка. Якби Юпітер був масивнішим, тиск у надрах також був би більшим, ніж зараз, то могла б розпочатись реакція ядерного синтезу. Юпітер засяяв би , як зірка, і став би нею. У надрах Юпітера відбуваються процеси з досить потужною енергетикою: теплове випромінювання планети, еквівалентне 4х1017 Вт, приблизно в два рази перевищує енергію, одержувану цією планетою від Сонця.

     Ряд атмосферних явищ на Юпітері — такі, як шторми, блискавки, полярні сяйва, — мають масштаби, які на порядки перевершують земні. Примітним утворенням в атмосфері є Велика червона пляма — гігантський шторм, відомий ще з XVII століття.

     Завдяки тому, що Юпітер немає твердої поверхні, він дуже швидко обертається. Це  також рекорд сонячної системи: найбільша планета має найкоротшу  тривалість доби – всього 9годин 50 хвилин. Таке швидке обертання навколо осі призвело до того, що планета  дещо видовжилася у своїй екваторіальній зоні, тобто втратила форму правильної кулі. Різниця в діаметрах по екватору і від полюса до полюса значна – 4400 кілометрів.

     Юпітеріанську хмари розташовані шарами, на висоті 1000 кілометрів над поверхнею планети, і до того ж по-різному забарвлені. Більше трапляється червоно – коричневих кольорів, але бувають і жовті , і блакитні шари. Це пов’язано із складом атмосфери. В ній 87% становить водень, 13%- гелій, присутні аміак, метан і в невеликих кількостях – водяна пара.

     Інфрачервоний радіометр показав, що температура зовнішнього хмарного покриву складає −133° С. Конвективні потоки, що виносять внутрішнє тепло до поверхні, ззовні виявляються у вигляді світлих зон і темних поясів. В області світлих зон відзначається підвищений тиск, що відповідає висхідним потокам. Хмари, що утворюють зони, розташовуються на вищому рівні(приблизно 20 км.), а їхнє світле забарвлення пояснюється підвищеною концентрацією яскраво-білих кристалів аміаку. Темні хмари, що розташовуються нижче поясів складаються в основному з червоно-коричневих кристалів гідросульфіду амонію і мають вищу температуру. Ці структури представляють області спадних потоків. Зони і пояси мають різну швидкість руху в напрямку обертання Юпітера  

     Космічний апарат «Вояджер 1» у березні 1979 м уперше сфотографував систему слабких кілець, шириною близько 1000 км і товщиною не більш 30 км, що обертаються навколо Юпітера на відстані 57000 км від хмарного покриву планети. На відміну від кілець Сатурна, кільця Юпітера темні (альбедо(відбивна здатність) — 0,05). і, імовірно, складаються з дуже невеликих твердих часток метеорної природи. Частки кілець Юпітера, швидше за все, не залишаються в них довго (через перешкоди, створюваних атмосферою і магнітним полем). Отже, раз кільця постійні, то вони повинні безупинно поповнюватися. Невеликі супутники Метис і Адрастея, чиї орбіти лежать у межах кілець, — очевидні джерела таких поповнень. З Землі кільця Юпітера можуть бути помічені при спостереженні тільки в ІЧ-діапазоні.

     Юпітер має величезне магнітне поле, що складається з двох компонетних полів: дипольного (як поле Землі), що простирається до 1,5 млн. км. від Юпітера, і недипольного, що займає іншу частину магнітосфери. Напруженість магнітного поля в поверхні планети 10-15 ерстед, тобто в 20 разів більше, ніж на Землі. Магнітосфера Юпітера простирається на 650 млн. км (за орбіту Сатурна!). Але в напрямку Сонця воно майже в 40 разів менше. Магнітне поле захоплює заряджені частки, що летять від Сонця (цей потік називають сонячним вітром), утворюючи на відстані 177000 км від планети радіаційний пояс, приблизно в 10 разів потужніший земного, розташований між кільцем Юпітера і самими верхніми атмосферними шарами.

     Магнітометричні виміри показали істотні збурювання магнітного поля Юпітера поблизу Європи і Каллісто, що не може бути пояснене існуванням у цих супутників внутрішнього ядра з феромагнітної речовини, оскільки в такому випадку магнітне поле, спадаючи назад пропорційно кубу відстані, було б у вісім разів менше. Одне з можливих пояснень — порушення в оболонках планет вихрових електричних струмів, магнітне поле яких спотворює поле планети-гіганта. Ці струми можуть поширюватися в провідній рідині, наприклад у воді океану, із солоністю (37.5 ‰), близької до солоності океанів Землі, що лежить під поверхнею небесного тіла; його існування на Європі вже майже доведено. Вже в шарі води товщиною не набагато більше 10 км створювалися б вихрові струми, що забезпечують варіації, що спостерігаються.

     Магнітосфера Юпітера утримує навколишню плазму у вузькому шарі, на пів товщина якого біля двох радіусів планети поблизу екватора еквівалентного магнітного диполя. Плазма обертається разом з Юпітером, періодично накриваючи його супутники. У системах відліку, зв'язаних із супутниками, магнітне поле пульсує з амплітудами 220 нтл (Європа) і 40 нтл (Каллісто), наводячи вихрові струми в провідних шарах супутників. Ці струми генерують вихрові магнітні поля також дипольної конфігурації, що накладаються на власні поля цих супутників. Періоди зміни магнітних полів складають 11.1 і 10.1 год. для Європи і Каллісто відповідно.  

     Внутрішню будову Юпітера можна представити у вигляді оболонок із густиною, що зростає в напрямку до центра планети. На дні дедалі густішої вглибину атмосфери завтовшки 1500 км знаходиться шар газорідкого водню завтовшки близько 7000 км. На рівні 0,88 радіуса планети, де тиск складає 0,69 Мбар, а температура — 6200° С, водень переходить у рідкомолекулярний стан і ще через 8000 км — у рідкий металевий стан. Поряд з воднем і гелієм до складу шарів входить невелика кількість важких елементів. Внутрішнє ядро діаметром 25000 км — металосилікатне, із часткою води, аміаку і метану, оточене гелієм. Температура в центрі складає 23000 градусів, а тиск 50 Мбар.

     Вимірювання з КА підтвердили існування значного теплового потоку з надр Юпітера, хоча й трохи меншого, ніж за даними наземних спостережень. Тобто, Юпітер випромінює в космос приблизно в 2 рази більше енергії, ніж одержує від Сонця. З цим пов'язано згадане перевищення ефективної температури над рівноважною. Механізм генерації внутр. тепла до кінця не ясний. Імовірними джерелами можуть бути: триваюче стиснення (~ 1 мм на рік), що супроводжується виділенням гравітаційної енергії; безперервний перехід молекулярного водню в металевий; «осадження» гелію з воднево-гелієвого розчину і дрейф гелію до центру планети.

     Навколо Юпітера, за даними на березень 2012-го року обертаються 66 супутників, звернених до нього, через дію приливних сил, завжди однією стороною. Їх можна розділити на декілька груп. Внутрішні супутники обертаються майже по кругових орбітах, що практично збігається з площиною екватора планети. Чотири найближчих до планети супутника Адрастея, Метида, Амальтея і Теба діаметром від 40 до 270 км знаходяться в межах 1—3 радіусів Юпітера і наближаються до межі Роша. Чотири наступні — найбільші, розташовані на відстані від 6 до 26 радіусів Юпітера. Вони були відкриті ще в 1610 році майже одночасно Симоном Марієм та Галілеєм, але їх прийнято називати галілеєвими супутниками Юпітера, хоча перші таблиці руху цих супутників Іо, Європи, Ганімеду і Каллісто склав Марій.

     Зовнішня група складається з маленьких діаметром від 10 до 180 км супутників, що рухаються по витягнутим і сильно нахиленим до екватора Юпітера орбітам, причому чотири більш близьких до Юпітера супутники Леда, Гімалія, Лісітея, Елара рухаються по своїх орбітах у той самий бік, що і Юпітер, а чотири найбільш зовнішніх супутники Ананке, Карме, Пасіфе і Сінопе рухаються у зворотному напрямку.

     За допомогою наземних телескопів нового покоління ще 47 супутників Юпітера було відкрито групою астрономів з Астрономічного інституту Гавайського університету наприкінці 2000-го (діаметром 4-10 км) і 2001-го років (діаметром від 2 до 4 км).

     За кількістю супутників Юпітер обігнав в 2011 році Сатурн. Останній відкритий супутник — S/2010 J 2. Він був відкритий 8 вересня 2010 року Крістіаном Вейллетом за допомогою 3,6-метрового телескопу Канада-Франція-Гаваї. Повідомлення про відкриття було зроблено 1 червня 2011 року.

 

     

Категорія: Юпітер | Додав: salceson (06.06.2012)
Переглядів: 971 | Теги: Юпітер, Планети | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Форма входу

Пошук

Хмаринка тегів

Block title


Copyright MyCorp © 2016Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz