Венера — друга  від Сонця  і найближча до Землі планета сонячної системи.

      Венера майже такого ж розміру, як Земля , її діаметр  - 12100 км (95% діаметра Землі), маса 81,5% маси Землі, тобто 4,9×10^24кг, чи 1/408400 маси Сонця, середня щільність - 5,2 г/см3, прискорення сили ваги на поверхні - 8,6 м/с 2 (90% земного).

     Нахил осі обертання Венери до площини її орбіти дорівнюють майже 90о, тобто північна і південна півкулі завжди висвітлюються Сонцем однаково.

      Венера — внутрішня планета, і на земному небі не віддаляється від Сонця далі 48°. Венера — третій за яскравістю об'єкт на небі; її блиск поступається лише блиску Сонця та Місяця. Належить до планет, відомих людству з найдавніших часів.

     Від Сонця Венера знаходиться на відстані в 108,2 млн. км. воно практично постійне, оскільки  орбіта Венери ближча до кола, ніж у будь-якої іншої планети. Її ексцентриситет становить всього лише 0,0068. Іноді Венера підходить до Землі на відстань, меншу 40 млн. км. Венера відрізняється від більшості планет і тим що вона обертається не проти годинникової стрілки як більшість планет а за нею. Сидеричний період обертання Венери навколо осі (зоряна доба) становить 243 доби. День або ніч на Венері тривають майже 4 земних місяці, при цьому тривалість року на Венері – 225 земних діб. Кожен новий оберт навколо Сонця практично збігається з початком нового венеціанського дня.

     Венера дивовижна з багатьох причин. По-перше, в неї найбільш щільна атмосфера з усіх планет земної групи. Це призводить до того, що тиск на планеті перевищує земний у 100 разів! При такому колосальному тиску людині переміщатись по поверхні планети неможливо навіть у скафандрі. Метал космічних апаратів, і той не витримує тривалої роботи у таких умовах. Протягом декількох тижнів роботи вони виходять з ладу. До неймовірно високого тиску слід додати і абсолютно незвичайну  температуру, яка на Венері може досягати 470 градусів! Навіть на Меркурії, який ближче до Сонця, температура нижча. Секрет  високих денних температур на Венері пояснюється незвичайним складом її атмосфери: вуглекислий газ - 96 %, азот - 3 %, водяна пара - 0.1 %. Оскільки там багато вуглекислого газу, він викликає парниковий ефект. Цікаво що саме вивчення парникового ефекту на Венері змусило людей більш серйозно ставитися до впливу людини на світ природи. В атмосфері нашої планети через несприятливі обставини, пов’язані із загибеллю екваторіальних лісів і забрудненням атмосфери промисловими комплексами, вміст вуглекислого газу невпинно зростає. Вчені вже констатують підвищення середньорічних температур на нашій планеті, тобто відчувається настання парникового ефекту й у нашому звичному світі. Вчасно зрозумівши небезпеку того, що відбувається, людство спроможне змінити ситуацію.

     Велика товщина хмарного шару робить Венеру зовсім непрозорою для земного спостерігача, тому вивчення планети з землі ведеться в основному радіолокаційними методами.

     Вже 1610 р. Галілей за допомогою телескопічних спостережень вивчав зміну фаз у Венери, тобто зміну її видимої форми від диска до вузького серпа.

  Перші відомості про поверхню планети були отримані із Землі в 30-х роках XX ст. за допомогою новітнього винаходу — радіотелескопів. На початку XX ст. радіотелескопічні спостереження, інфрачервоні й ультрафіолетові методи дослідження Венери не давали повної картини рельєфу планети, а також інформації про її природу. Імовірно, на поверхні Венери переважали бурі, пекельна спека й отруйні хмари, але ці гіпотези не були достовірними. Але з початком нової ери в астрономії — винаходом космічних апаратів — почав надходити величезний обсяг інформації про природу Венери. Запуск перших штучних супутників Землі, а потім відправка перших АМС(Автоматична міжпланетна станція) дозволили вивчати Венеру з ближчих відстаней.

  12 лютого 1961 р. радянськими вченими була запущена перша автоматична станція «Венера-1», яка через три місяці пройшла на відстані близько 100 тис. км від Венери і вийшла на орбіту супутника Сонця. Радіозв'язок з цією станцією припинився через вихід із ладу бортової апаратури на відстані від Землі більше 3 млн км. У грудні 1962 р. американці послали в космос зонд «Маринер-2», що пройшов від Венери на відстані 35 тис. км. Встановлена на його борту апаратура (радіометр, магнітометр і т. ін.) показала, що магнітне поле планети невелике: магнітний момент Венери не перевищує 5—10% магнітного поля Землі. Також з'ясувалося, що радіовипромінювання формується в нижній частині атмосфери Венери, а не в іоносфері, як вважалося раніше.

  Починаючи з 1965 р. на Венеру була послана ціла серія космічних станцій «Венера», які «крок за кроком» наближалися до поверхні планети, і 1967 р. «Венера-4» здійснила спуск апарата, що відокремився перед входом автоматичної станції в атмосферу. Вперше в історії людства був проведений сеанс радіозв'язку, що тривав 93 хвилини. Був зроблений хімічний аналіз складу атмосфери, на різних рівнях, виміряно її густину, тиск і температуру. У результаті досліджень було встановлено, що вуглекислий газ є основним компонентом атмосфери, визначено ряд інших компонентів, була виміряна воднева корона Венери, отримано підтвердження про високий тиск і температуру в атмосфері планети. Цікаво й те, що через день після посадки «Венери-4» на відстані 4 тис. км від поверхні планети пролетів американський «Маринер-2», завданням якого було вимірювання водневої корони й дослідження проходження радіосигналу крізь атмосферу й іоносферу. Шляхом вимірювань обома космічними апаратами було встановлене існування менш щільної, ніж земна, водневої корони у Венери. Для верхніх областей Венери виявилено низку характерних особливостей, що визначаються фотохімією вуглекислого газу (СO2) з можливою участю в комплексі реакцій води та галогенів, в умовах атомних і молекулярних взаємодій і взаємодії із сонячним вітром.

  З 1969 р. в атмосферу Венери був запущений ще ряд космічних станцій серії «Венера». Радянські вчені зробили корпуси апаратів міцнішими, і це дозволило апарату спочатку опуститися на рівень 19 км від поверхні планети, а потім і приземлитися на саму поверхню, де він пробув протягом 53 хвилин. Умови виявилися незвичайно суворими: тиск сягав 90 атмосфер, температура до 500°С, хмарний покрив, який огортає планету, виявився перенасиченим вуглекислим газом.

  1972 р. була створена автоматична міжпланетна станція «Венера-8» нового покоління. Перед АМС стояло завдання провести нове й ширше коло дослідження атмосфери й поверхні Венери. Крім вимірювань атмосферного тиску, густини й температури були виміряні освітленість і вертикальна структура аерозольного середовища, у тому числі й шару хмар, визначені швидкості вітру на різних висотах в атмосфері за допплерівським зсувом частоти радіопередавача, проведено гамма-спектроскопію поверхневих порід. Фотометричні вимірювання показали, що хмарний шар простягається до висот близько 40 км, були оцінені його оптична товщина й прозорість. Освітленість на поверхні денної сторони Венери виявилася достатньою для зйомки зображення місця посадки. Вперше отримано висотний профіль швидкості вітру, що характеризується зростанням швидкості від 0,5 м/с біля поверхні до 100 м/с біля верхньої межі хмар. За вмістом природних радіоактивних елементів (уран, торій, калій) поверхневі породи на Венері займають проміжне положення між базальтами й гранітами.

  У лютому 1974 року на відстані 6 тис. км від Венери пройшов американський пролітний зонд «Маринер-10», оснащений телевізійною камерою, ультрафіолетовим спектрометром й інфрачервоним радіометром. Отримані телевізійні зображення хмарного шару використовувалися для дослідження динаміки атмосфери. За допомогою ультрафіолетового спектрометра була виміряна кількість гелію в атмосфері.

  1975 рік став новим етапом у наукових космічних дослідженнях. Уперше станції нового покоління «Венера-9» і «Венера-10» стали штучними супутниками Венери, на які зі спускних апаратів передавалася, а потім ретранслювалася на Землю інформація. Уперше з планети були передані панорамні телевізійні зображення, виміряні густина, тиск, температура атмосфери, кількість водяної пари, проведені нефелометричні вимірювання часток хмар, вимірювання освітленості в різних ділянках спектра. Для вимірювань характеристик ґрунту крім гамма-спектрометра використовувався радіаційний вимірювач густини. Штучні супутники дозволили одержати телевізійні зображення хмарного шару, вивчити розподіл температури за верхньою межею хмар, спектри нічного світіння планети, провести дослідження водневої корони, багаторазове радіопросвічування атмосфери й іоносфери, вимірювання магнітних полів і навколопланетної плазми. Великий інтерес викликали грози й блискавки, що відбуваються в шарі хмар. Дані оптичних вимірювань показали, що енергетичні характеристики венеріанських блискавок у 25 разів переважають параметри земних блискавок.

  1978 р. за допомогою АМС «Венера-11» і «Венера-12» досліджували хімічний склад нижньої атмосфери планети методами мас-спектрометрії, газової хроматографії, оптичної й рентгенівської спектроскопії. Була виміряна кількість азоту, оксиду вуглецю, двоокису сірки, водяної пари, сірки, аргону, неону і визначені ізотопні відношення аргону, неону, кисню, вуглецю, виявлені хлор і сірка в частинках хмар, отримані детальні дані щодо поглинання сонячного випромінювання на різних висотах в атмосфері, необхідні для вивчення теплового режиму. Були зареєстровані імпульси електромагнітного випромінювання, що вказують на існування електричних зарядів в атмосфері на зразок земних блискавок.. Наземними спектроскопічними дослідженнями знайдені також молекули хлороводню (НСl). Температура атмосфери біля поверхні планети (на рівні, що відповідає радіусу 6052 км) склала 735°К, тиск 9 МПа, густина газу виявилася в 60 разів більшою, ніж у земній атмосфері.

     Одночасно з радянськими АМС проходила робота американського проекту «Піонер-Венера», що складався зі супутника та чотирьох атмосферних зондів. На поверхню Венери в чотирьох різних точках здійснили посадку один великий і три малі зонди (великий і один малий на денний бік, 2 інші малі — на нічну поверхню). Завданням експерименту було дослідження структури, хімічного складу, оптичних властивостей і теплового режиму атмосфери, властивостей хмар. Були також проведені вимірювання нейтрального й іонного складу верхньої атмосфери, плазмові й магнітні вимірювання, досліджений рельєф значної частини планети. 1982 року за допомогою АМС «Венера-13» і «Венера-14» були вперше отримані кольорові панорами поверхні планети. Спускні апарати провели буріння ґрунту (за температури 470°С і тиску близько 93 атм.). Розпечений ґрунт, добутий буровою установкою, транспортувався складною системою трубопроводів усередину міцного корпуса спускного апарата, де був проведений його хімічний аналіз. Аналіз дозволив визначити вміст у ґрунті оксидів магнію, алюмінію, силіцію, феруму, калію, кальцію, титану й магнію. Уперше виміряно електропровідність і механічну міцність ґрунту, а також був виконаний найпростіший сейсмічний експеримент. До програми атмосферних вимірювань входило вимірювання вмісту інертних газів — аргону, неону, криптону, ксенону — і більшості їхніх ізотопів, що дозволило б зрозуміти процес формування атмосфери Венери.

  1983 року за допомогою АМС «Венера-15» і «Венера-16» були вперше отримані радіолокаційні зображення північної приполярної області Венери. На зображеннях добре видно кратери, пасма, височини, великі розлами, гірські хребти. 1984 року з інтервалом у 6 діб в СРСР були запущені однакові АМС «Вега-1» і «Вега-2», обладнані спускними апаратами. Метою запуску було вивчення комети Галлея пролітними апаратами з відстані близько 10 тис. км. 1985 року вперше в атмосфері Венери наповнили гелієм оболонки аеростатні зонди (діаметром 3,4 м) . Програма АМС серії «Вега» дозволила вперше здійснити унікальний експеримент щодо прямого вимірювання швидкості вітру верхівки венеріанського хмарного покриву.

     Згідно з дослідженнями на поверхні не може бути води в рідкому стані. Оскільки кипіння води відбувається при 100градусах а на Венері набагато спекотніше. Водяна пара міститься в малій кількості. У високих шарах атмосфери вона конденсується у водяні краплі, рухаючись до поверхні, краплі майже відразу перетворюються в пару. Від поверхні дихає жаром, як від розпеченої печі.

     І все-таки дощі на Венері йдуть. Хоча цей дощ не такий як на землі, краплі венеріанського дощу складаються із сірчаної кислоти.      

     Досліджуючи планету вчені встановили що на досліджених зонах планети найбільш поширені рівнини декількох типів, утворені нашаруваннями вулканічних лав. Морфологія лавових потоків у сполученні з результатами визначення хімічного складу в місцях посадки космічних апаратів серії «Венера» — «Вега» свідчать про те, що це — базальтові лави, широко розповсюджені на Землі, Місяці, і, мабуть, на Меркурії й Марсі. У межах цих рівнин спостерігаються специфічні кільцеві вулканотектонічні структури поперечником у сотні кілометрів, що одержали назву «вінців». Серед рівнин знаходяться «острови» і «континенти» сильно пересіченої місцевості, не типової для інших планет. Структурний малюнок такої поверхні, зумовлений перетинаннями численних тектонічних розламів, нагадує вид черепичної покрівлі, а тому місцевість цього типу одержала назву «тессера», що грецькою означає «черепиця». Hа поверхні рівнин планети у кількох місцях, зафіксованих на знімках «Магеллана», виявлено загадкові «русла» довжиною від сотень до декількох тисяч кілометрів і шириною від 2-3 до 10-15 км. Вони мають типові ознаки долин, прорізаних плином рідини, — меандровидні звивини, поділ і сходження окремих «рукавів», а іноді — щось схоже на дельти річок. На початку найдовшого русла, названого долиною Балтис, довжиною близько 7000 км із дуже помірною (2-3 км) шириною перебуває вулкан поперечником близько 100 км. Морфологія його — типова для базальтових вулканів. Залишається загадкою, яка рідина прорізала ці русла. Найпростіше було б вважати, що вони — результат термічної ерозії потоком базальтової лави. Але розрахунки доводять, що у потоку базальтової лави не вистачить запасу тепла на шлях довжиною 7000 км. Імовірніше за все це, наприклад, дуже перегріті коматіїтові лави або ще екзотичніші рідини на зразок розплавленої сірки чи карбонатів розплавленої сірки.

      Хоча поверхня Венери переважно (на 90%) рівнинна, були виявлені і три піднесених області. Одна з них є величезне вулканічне плато (архіпелаг Іштар), порівняне за розмірами з Австралією. Найвища вершина  гора Максвелл здіймається тут на висоту 12 км. Перепад висот уздовж екватора приблизно 5 км. Найнижча точка на поверхні знаходиться на глибині 2,5 км від середнього рівня. На Венері також були виявлені ударні кратери, хоча в умовах венеціанської атмосфери тіла, що падають з космосу, повинні згоряти, пролітаючи крізь щільні хмари.

     При перших дослідженнях Венери було виявлено близько 150 ударних кратерів діаметром від 8 до 140 км.  Hа знятих «Магелланом» 98 % поверхні планети пощастило знайти вже близько 930 ударних кратерів діаметром від 2 до 280 км. Hа його знімках можна побачити деякі несподівані аспекти процесу утворення ударних кратерів в умовах Венери. Виявилося, що в багатьох кратерів частина викидів поводить себе як плинна субстанція, утворює спрямовані, зазвичай в один бік від кратера, великі потоки довжиною в десятки кілометрів, а іноді й більше. Незрозуміло, що тече — перегрітий ударом базальт чи суспензія тонкоуламкуватої твердої речовини і крапель розплаву, зважених в густому (65 кг/м3) газі приповерхневої атмосфери. Важливою властивістю популяції венеріанських ударних кратерів є характер їх розподілу на поверхні, що ніяк не відрізняється від випадкового, а також те, що більшість кратерів, вочевидь, не затоплено лавами з навколишніх рівнин, не порушено навколишніми тектонічними деформаціями, і вони виглядають «накладеними» як на рівнини, так і на тесери. Це може означати, що більша частина спостережуваних вулканічних і тектонічних рельєфів поверхні Венери сформувалася до початку нагромадження кратерної популяції, за порівняно короткий проміжок часу 300—500 млн. років тому. Але одночасно це означає, що вулканічні і тектонічні утворення, на які накладено кратери, сформувалися дуже швидко.